Максимівський ліцей Михайло-Лукашівської сільської ради Запорізької області

«Людина, яку шануємо і любимо»

Воістину Максимівський край можна назвати благословенним на пісенну, поетичну творчість.

Лине пісня, негучна, гарна. І витончена її мелодія бринить легко, неначе натхнення самої весни. Та пісня причаровує одразу, як тільки спалахне це розмаїття барв та звуків.

А розмову я поведу про вчителя-пенсіонера нашої школи, відмінника освіти України, поета-пісняра, козацького полковника, члена Запорізької міської організації композиторів та спілки гумористів «Весела Січ» Володимира Миколайовича Байдукова. За своє життя він змінив багато професій, але, закінчивши курси хормейстерів та баяністів при Запорізькому музичному училищі, остаточно вирішив пов’язати своє життя із творчістю. Більше 18 років він пропрацював учителем музики в Максимівській ЗОШ І-ІІІ ступенів, одночасно виступаючи як автор пісень і акомпаніатор при вокальному ансамблі «Зоряниця». Під створений ним шедевр, який став гімном села Максимівка, попрощалося зі шкільними роками не одне покоління випускників.

Його пісні – це відверта сповідь, це щира розповідь про щоденні людські клопоти, справи, віхи життя, це органічне, нерозривне поєднання простої, але виразної мелодії та доброго поетичного слова. У музичному реєстрі Володимира Миколайовича  пісні різного плану. І завжди на першому місці пісня про рідне село, про Максимівку, хоч родом сам із Кубані.

Безпосередній, серйозний Володимир Миколайович вражає своєю цілеспрямованістю, відвертістю. Він з тих людей, котрі з першого погляду можуть повірити і не повірити, з тих, що можуть з півслова розкрити тобі душу і навпаки. Симпатії і антипатії виявляються і бурхливо, і прямо. Голос його сильний, душевний і рухливий, діє на слухача саме своєю музичною витонченістю, своїм відчуттям образу або, як ще кажуть, основного змісту пісні. «Талант від Бога!» - говорять про нього. В його родині співають усі: дружина Галина Миколаївна, син Вадим, іноді онук Дмитро.

В своїй розмові Володимир Миколайович завжди гордиться своїми випускниками – максимівськими «соловейками» Павлом та Світланою Юськевич, Оленою та Інною Костюк, Артемом Даниленком, Іриною Вакуленко, Олесею Трефіловою, Максимом Матюхою та багатьма іншими.

Коли у 2004 році у Максимівці заснували козацький курінь,  односельці лише посміювалися, придивлялись, що з того далі буде. Ініціатором і найбільшим ентузіастом цієї незвичайної для сільської глибинки справи став поет і композитор Володимир Байдуков, який і є отаманом Максимівського куреня Вільнянського козацького полку. Допомагали дільничному інспектору розслідувати крадіжки, патрулювати населені пункти. А також виховували підростаюче покоління у дусі патріотизму: проводили уроки-мужності, екскурсії на о.Хортиця, завод «Мотор Січ».

Гумор – річ, якою неодмінно хочеться ділитися. За підтримки спонсорів у світ вийшла його перша збірка гумористичних оповідань і байок «Бувальщини від Папахи» (2011 рік). Це порція доброго народного гумору, веселих історій з життя людей, які часто, навіть не усвідомлюючи власної унікальності, ставали  героями літературних шедеврів Папахи - Байдукова (Папаха – козацьке прізвисько, одне з тих,  яке за традицією прийнято мати всім авторам, що потрапили на «Веселу Січ»).

За його активну участь у пропаганді народної творчості неодноразово нагороджено Почесними грамотами, преміями, він також має ряд церковних та козацьких нагород. Але найкращою нагородою для нього є любов односельців, визнання його таланту. Хай щебечуть пташки, посміхаються ранки, шепочуть листочки, вклоняються квіточки та цілує сонечко! А у голові знов зриваються нові рядки, виграють нові мелодії і піднімаються високо в гору, зростають любов’ю і піснею людського життя.

Отож, з усього зазначеного вище можна сказати, що все життя, і впритул до нинішнього дня,  даремно не прожите. Як то кажуть, створив сім’ю, посадив дерева, та ще й до того став надзвичайно відомим композитором і письменником. Саме про таке життя можна було мріяти. І він, Байдуков Володимир Миколайович, втілив цю мрію в реальність, а разом з тим подарував людям безмежне щастя та тепло – БРАВО!!!

ЯК ДНІПРО ПОВІК…

Озори мене цвіт- калиною,

до нових висот поведи.

Як Дніпро повік з Україною,

так із нею я назавжди.

Словом, піснею і зерниною

засівай добро і роди!

Як Дніпро повік з Україною,

так із нею я назавжди.

Стала синові берегинею

у дитинство світ поведи.

Як Дніпро повік з Україною,

так із нею я назавжди.

                                     В.М. Байдуков.

НЕ  ВПІЗНАЛА

Що це правдонька була,                          

Богом присягнуся!

В галерею із села

привезли бабусю.

Подивитися пора

на мистецтво-диво,

Між картинами стара

помаленьку диба.

Все подобається їй:

пейзажі, портрети,

натюрморти та й усі

 інші «вінегрети»!

Враз спинилася вона:

- Все у вас відмінно,

тільки ось, оця мара,

це чия картина?

Підійшов юнак, атлет,

бабі посміхнувся:

- Це, пробачте, не портрет, -

дзеркало, бабусю!

1997 рік В.М. Байдуков.

Що говорять люди:

1. З цією людиною я познайомилася більше як 25 років тому. І все своє життя Володимир Миколайович віддав музиці. Вона звучала і звучить в його житті безперестанку. Читаючи рядки його віршів знаходиш переплетені нитки людського життя. В них побачиш історію рідного раю, любов до нашої землі, до чудового куточка в Запорізькім краї. В його рядках читаєш про тяжкі воєнні роки, про подвиги українських солдат, про велику перемогу у Великій Вітчизняній війні. І мабуть, про кожну квітку, кожне деревце нашого села і всього Вільнянського краю. В дитячому щебетанні поет знаходить те, що надихає на прекрасну поезію, яку він же покладає на музику. Пише він вірші, музику і на замовлення. Він виростив не одне прекрасне покоління юних співаків. Ці пісні люблять і шанують в нашім селі, районі.  Їх слухають і співають. (Т.Даниленко – учасниця художньої самодіяльності «Зоряниця»).

2. З цією людиною я вперше познайомилася, коли навчалася в Максимівській ЗОШ. Урок співів став моїм улюбленим уроком. Вивчила багато його пісень, і стала брати участь у конкурсах художньої самодіяльності.  І думаю, що Володимир Миколайович відіграв важливу роль у моєму маленькому шкільному житті. Зараз про яке можна тільки згадувати. (Медведьова О.С.)